День української музики

   У третю суботу вересня в Україні відзначатимуть День української музики. Це новий офіційний пам’ятний день, постанову про його встановлення Верховна Рада ухвалила 27 травня 2026 року.  Дата свята День української музики приурочена до проведення фестивалю «Червона рута».

Третю суботу вересня обрали не випадково. Саме у вересні 1989 року на фестивалі «Червона рута» в Чернівцях публічно прозвучав тоді ще заборонений радянською владою гімн «Ще не вмерла Україна». Ініціатори свята назвали цей епізод символом культурного спротиву й української ідентичності.

У календарі пам’ятних дат з’явився день, присвячений явищу, яке існувало задовго до появи сучасної української держави. Українська музика переживала імперії, заборони, репресії, еміграцію, радянську цензуру і десятиліття, коли чимало її сторінок намагалися представити як частину чужої культури. Водночас вона ніколи не була застиглою музейною колекцією.

Від кобзаря з бандурою до електронного фестивалю, від хорового співу до репу, від Миколи Лисенка до сучасної інді-сцени — між цими світами значно більше спільного, ніж здається.

Дата свята День української музики прив’язана не до дня народження конкретного композитора чи музиканта, а до моменту, коли українська музика стала відкритим проявом національної самосвідомості наприкінці СРСР. Саме тому парламент закріпив День української музики за третьою суботою вересня.

Але найбільш цікаве питання тут навіть не «як святкувати?». Значно цікавіше — що саме сьогодні називати українською музикою?

Народну пісню? Симфонію? «Щедрик»? Рок 1990-х? Трек, записаний молодим артистом у домашній студії в Києві, Львові чи Харкові? Електронну композицію з фрагментом старої поліської пісні?

Правильна відповідь — усе це.

Українська музика почалася задовго до нотних збірників

Протягом століть музика в Україні існувала передусім як жива усна традиція.

Колискові, веснянки, щедрівки, колядки, весільні пісні, козацькі та чумацькі пісні передавалися між поколіннями без студій звукозапису і нотних архівів. Мелодія могла змінюватися від села до села, слова — отримувати нові варіанти, але сама пісня продовжувала жити.

Особливе місце посіли кобзарі та бандуристи — музиканти, які виконували думи, історичні та духовні пісні. Вони були не просто артистами. У суспільстві без радіо, газет і масової освіти мандрівний співець фактично виконував роль носія історичної пам’яті.

Іноді сама бандура ставала політичним символом.

Український інститут національної пам’яті розповідає, наприклад, історію майстра і бандуриста Олександра Корнієвського. За радянської влади він зазнав переслідувань, а 1937 року був ув’язнений на десять років. Сам Корнієвський пізніше пов’язував репресії з тим, що виготовляв бандури й тим самим підтримував українську культуру.

Для музичного інструмента це досить промовиста біографія.

Микола Лисенко і момент, коли музика стала культурним проєктом

У XIX столітті українська музична культура отримала постать, без якої важко уявити її подальший розвиток — Миколу Лисенка.

Композитор, піаніст, диригент, педагог і дослідник фольклору не просто писав музику. Він систематично записував народні пісні й намагався створити професійну музичну традицію, яка спиралася б на українську мову та власний фольклор.

Український інститут національної пам’яті називає Лисенка основоположником української класичної музики та наголошує, що збирати народні пісні він почав ще в молодості. Це був принципово важливий момент.

Народна мелодія переставала бути лише матеріалом сільського побуту й входила до концертних залів, опер, хорових творів та професійної музичної освіти.

Те, що раніше передавалося голосом від бабусі до онуки, тепер могло опинитися в партитурі.

«Щедрик»: українська мелодія, яку знає світ

Навряд чи існує кращий приклад міжнародної подорожі української музики, ніж «Щедрик» Миколи Леонтовича.

Його основою стала давня українська щедрівка. Леонтович працював над композицією роками й створив кілька її редакцій. Світова прем’єра твору відбулася в Києві 1916 року.

А далі музика стала частиною дипломатії.

Українська Республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиця гастролювала Європою й Америкою, представляючи світові українську культуру в час, коли сама незалежність України залишалася предметом політичної боротьби. 5 жовтня 1922 року «Щедрик» прозвучав у нью-йоркському Carnegie Hall.

Пізніше мелодія отримала англомовну версію Carol of the Bells і фактично стала частиною глобальної різдвяної культури.

Її можна почути у фільмах, рекламі, телешоу, оркестрових і рок-аранжуваннях. Мільйони людей у світі впізнають мелодію з перших кількох нот, навіть якщо не знають, що її історія почалася з української щедрівки. Український інститут називає гастролі капели Кошиця одним із перших великих проєктів української культурної дипломатії.

У цьому є майже ідеальна метафора української музики: вона давно була глобальною, навіть коли світ не завжди знав про її українське походження.

XX століття: музика, яку змушували мовчати

Українська музична історія XX століття — це не лише концерти й нові жанри.

Це також історія знищених біографій.

Композитори, виконавці, диригенти й народні музиканти опинялися під тиском радянської системи. Частину репресували фізично, інших змушували пристосовувати творчість до ідеологічних вимог.

Навіть історія автора «Щедрика» має трагічний фінал. Миколу Леонтовича в січні 1921 року застрелив у будинку його батька агент радянської ЧК.

Та музика все одно продовжувала змінюватися.

Поруч з академічними композиторами розвивалися хорові традиції, естрада, джаз, авторська пісня. Пізніше з’явився український рок.

А наприкінці 1980-х музика стала одним із просторів, де культурні зміни відчулися раніше, ніж у багатьох офіційних інституціях.

Коли музика стає небезпечною для імперії: кобзарі, лірники й український голос, який намагалися знищити

Українська музика — це не лише пісні, композитори й концертні сцени. Її історія має значно драматичніший пласт: століттями вона була способом передавати пам’ять там, де не було книжок, архівів і можливості говорити вголос.

Особливо добре це видно на історії кобзарів і лірників.

Їх легко уявити просто народними музикантами минулого. Насправді вони були носіями величезної усної бібліотеки — історичних дум, духовних пісень, псалмів, оповідей про козаків, війни, неволю, людські трагедії та несправедливість. І саме тому в певний момент музикант із кобзою чи лірою став для тоталітарної держави значно небезпечнішим, ніж здається.

Лірники — мандрівні хранителі пам’яті

Поруч із кобзарством в Україні століттями існувала традиція лірництва.

Лірниками часто ставали незрячі чоловіки, які мандрували містами й селами, співали на ярмарках, біля церков, під час свят та інших громадських зібрань. Вони мали власні професійні об’єднання, правила й навіть систему навчання. В Україні лірники відомі щонайменше з XV століття, а наприкінці XVII століття вже існували їхні цехові організації.

Їхній інструмент — колісна ліра — звучить незвично навіть для сучасного слухача.

Струни в ній змушує вібрувати не смичок, а покрите смолою колесо, яке музикант обертає ручкою. Частина струн утворює безперервний низький фон, а на мелодійній струні висота звуку змінюється за допомогою клавіш. Через це ліра може звучати одночасно монотонно, гіпнотично й трохи тривожно.

Лірник не просто грав мелодію. Він розповідав історію.

І поки люди слухали її на площі чи ярмарку, пам’ять та історія переходила від одного покоління до іншого.

Бандура, кобза, торбан, трембіта

Українська традиційна музика створила цілий звуковий світ.

Найвідоміша сьогодні бандура — багатострунний щипковий інструмент, тісно пов’язаний із кобзарською традицією. Її попередницею та близькою родичкою була кобза — менший інструмент із меншою кількістю струн. Бандура особливо поширилася в Україні у XVII–XVIII століттях і була популярною, зокрема, серед запорожців.

Був і торбан — своєрідний родич лютні, сьогодні майже забутий широкою публікою.

У Карпатах звучала трембіта — надзвичайно довга дерев’яна труба, за допомогою якої не лише музикували, а й передавали сигнали на великі відстані.

Поруч існували сопілки та їхні численні різновиди, цимбали, басоля, дримба, волинка, яку в різних регіонах називали козою, бараном або міхом. Традиційний український інструментарій був набагато різноманітнішим, ніж звична пара «бандура і сопілка».

Не всі ці інструменти виникли виключно на території України — музичні традиції Європи століттями взаємодіяли одна з одною. Унікальним було інше: те, як українці поєднали ці інструменти зі своїми піснями, думами, манерою виконання та місцевими традиціями.

Саме так народжується музична культура: не з патенту на інструмент, а з власного звучання.

Чому радянській владі заважав сліпий музикант із кобзою

На перший погляд, у кобзарях та лірниках не було нічого політично небезпечного.

Літній незрячий чоловік. Кобза або бандура. Старі пісні.

Але проблема для радянської системи була саме в цих старих піснях.

Кобзарська традиція зберігала історичну пам’ять, яка існувала незалежно від офіційної версії минулого. У думах були козацтво, війни, неволя, боротьба, релігійні мотиви, пам’ять про інший суспільний лад і зовсім інші герої.

Таку традицію важко контролювати.

У 1930-х роках, на тлі колективізації, Голодомору та сталінської кампанії проти української культури, кобзарі зазнали репресій. Держава переслідувала традиційних мандрівних виконавців, а паралельно намагалася створити контрольоване «радянське кобзарство» з дозволеним репертуаром і правильною ідеологією. У 1939 році влада навіть організувала республіканську нараду кобзарів і лірників у рамках політики створення нового «соціалістичного фольклору».

Тобто йшлося не лише про фізичні репресії.

Відбувалася заміна самої традиції.

Мандрівний співець, який сам обирав, що співати людям, був небажаним. Натомість сценічний бандурист у державному ансамблі, який виконував затверджений репертуар, цілком вписувався в систему.

Інструмент можна було залишити.

Треба було змінити те, про що він говорить.

Гнат Хоткевич: людина, яка знала українські інструменти — і була розстріляна

Однією з ключових постатей у дослідженні й розвитку бандури був Гнат Хоткевич — письменник, композитор, музикант, етнограф і дослідник українських музичних інструментів.

Ще 1899 року він організував великий виступ кобзарів і лірників у Харкові. Пізніше досліджував традиційні інструменти, працював над технікою гри на бандурі та видав фундаментальну працю «Музичні інструменти українського народу».

У 1930-х його дедалі частіше звинувачували в «націоналістичних» тенденціях.

У лютому 1938 року Хоткевича заарештували. Трибунал НКВС засудив його до розстрілу, а 8 жовтня 1938 року вирок виконали. Лише після смерті Сталіна його реабілітували.

Це одна людська біографія. Але вона дуже точно показує, як працювала система.

Спочатку культура оголошується підозрілою. Потім її носіїв називають націоналістами. Потім вони зникають.

Бо ворогу ніколи не було «какая разніца»

Українці багато років чули: яка різниця, якою мовою говорити, яку музику слухати, чиї книжки читати?

Виявилося, що нашому ворогу різниця була завжди.

Якби мова, пісня, книжка, історична пам’ять і культура справді нічого не означали, Російська імперія не витрачала б століття на їхнє обмеження, а радянська система не переслідувала б митців, письменників, дослідників і носіїв традицій.

Не було б потреби перетворювати вільного кобзаря на контрольованого радянського артиста. Не треба було б змінювати репертуар.

Не треба було б оголошувати українську культурну самостійність «націоналізмом».

У цьому сенсі культура ніколи не була лише декорацією навколо політики. Вона була одним із полів боротьби.

І ця боротьба не закінчилася разом із Радянським Союзом

Найстрашніше в цій історії те, що говорити про знищення української культури лише в минулому часі неможливо.

Під час сучасної російської агресії під ударами опиняються музеї, бібліотеки, театри, видавництва, склади з новими книгами, архіви, історичні будівлі, церкви та інші пам’ятки.

Станом на 29 липня 2026 року UNESCO незалежно підтвердила пошкодження 545 культурних об’єктів в Україні — серед них історичні й мистецькі будівлі, музеї, пам’ятники, бібліотеки, архіви та релігійні споруди.

Український державний облік, який використовує ширші категорії та іншу методику фіксації, дає ще більші цифри: на початок 2026 року Міністерство культури повідомляло про 1640 пошкоджених або зруйнованих пам’яток культурної спадщини та 2446 об’єктів культурної інфраструктури від початку повномасштабного вторгнення.

UNESCO прямо засуджує атаки на культурні об’єкти й наголошує, що їх руйнування позбавляє громади не тільки будівель, а й просторів, важливих для спільної пам’яті та суспільної єдності.

Між переслідуванням кобзаря у 1930-х і ракетою, що руйнує український музей у XXI столітті, не потрібно ставити знак рівності — це різні епохи, режими й методи.

Але логіку побачити нескладно.

Щоб підкорити країну, недостатньо контролювати її територію. Треба переконати людей забути, ким вони були.

Тому нищать архіви. Тому привласнюють історію. Тому заперечують існування мови.

Тому українських митців учора називали «буржуазними націоналістами», а сьогодні російська агресія знову ставить під загрозу створені ними музеї, будинки, рукописи й колекції.

І тому відповідь на знамените «какая разніца?» виявилася дуже конкретною.

Різниця є. Інакше її не намагалися б так наполегливо стерти.

Поки звучить пісня

Кобзарі та лірники залишили після себе значно більше, ніж старовинні інструменти. Вони показали дивовижну здатність культури зберігати інформацію.

Саме тому українська музична традиція заслуговує не лише на те, щоб нею милуватися. Її варто знати, слухати й передавати далі.

Бо бандура, ліра, трембіта чи стара народна пісня — це не етнографічний реквізит із минулого.

Це докази того, що пам’ять може пережити заборони, цензуру, репресії й навіть тих, хто намагався її знищити.

Від «Червоної рути» до українського року

Для покоління 1990-х і 2000-х українська музика вже звучала зовсім інакше.

«Брати Гадюкіни», «Воплі Відоплясова», «Плач Єремії», «Скрябін», «Океан Ельзи», «Тартак», «ТНМК» — ці гурти не намагалися відтворювати фольклор у традиційному розумінні. Вони створювали сучасну популярну музику українською мовою.

І це змінило саме уявлення про те, якою може бути українська музика.

Вона більше не асоціювалася виключно з народним хором, вишиванкою та академічною сценою.

Українською можна було співати рок. Реп. Панк. Електроніку. Поп. Джаз.

Музична культура почала поводитися так, як і має поводитися жива культура: перестала питати дозволу на експерименти.

Коли сопілка зустріла синтезатор

Одна з найцікавіших рис сучасної української сцени — повернення до фольклору без спроби законсервувати його.

DakhaBrakha поєднала традиційний спів із ритмами та інструментами з різних музичних культур.

ONUKA показала, що сопілка, бандура чи трембіта можуть органічно існувати поруч із електронними синтезаторами.

Go_A винесли поєднання фольклорного вокалу й електронної музики на одну з найбільших телевізійних сцен Європи.

І це вже зовсім інша логіка роботи з традицією.

Стару пісню не ставлять під скло. Її розбирають, змішують із техно, електронікою, хіп-хопом чи авангардом — і повертають у сучасність. Іноді мелодія, якій може бути кілька сотень років, чудово почувається поруч із басовим синтезатором.

Українська музика перестала бути жанром

У цьому й полягає одна з головних змін останніх десятиліть.

Колись словосполучення «українська музика» часто сприймалося майже як назва окремого жанру: щось фольклорне, патріотичне або етнографічне.

Сьогодні це визначення майже втратило сенс як жанрова характеристика.

Українською може бути інді-поп і метал, академічний авангард і танцювальна електроніка, джаз і реп, акустична балада та експериментальний фолк. Їх об’єднує культурний простір, у якому вони виникають.

Після 2022 року музика знову стала документом часу

Повномасштабна війна різко змінила українську музичну сцену. Пісні почали виконувати функцію, добре знайому українській культурі з минулих століть: фіксувати те, що відбувається просто зараз.

Вони розповідають про евакуацію, розлуку, загиблих, міста, військових, страх, лють, любов і повернення додому.

Якісь композиції створюють професійні артисти у студіях. Інші народжуються буквально в окопах або записуються на телефон.

Через сто років після гастролей капели Кошиця музика знову стала одним зі способів пояснювати Україну світові.

У 2022 році Carnegie Hall навіть провів концерт до сторіччя американської прем’єри «Щедрика». Всі 2800 місць були продані.

Історія зробила дивне коло: українська композиція, яка сто років тому представляла світові державу, що боролася за незалежність, знову прозвучала на тій самій сцені під час нової війни за цю незалежність.

Для чого Україні окремий День музики

Музика не потребує спеціального дня. Люди й так слухають її щодня. Але День української музики може виконувати іншу функцію.

Він здатен нагадувати про музику, яка зникла з масового поля. Про композиторів, яких майже не виконують. Про автентичні записи народних пісень. Про український джаз, академічний авангард, стару естраду та регіональні музичні традиції.

В історії української музики є кобзарі й клубні діджеї, церковні хори й панк-гурти, гуцульські трембіти й модульні синтезатори. І всі вони належать до однієї історії.

Як відзначати День української музики

• Найочевидніший спосіб — просто слухати її.
• Але не обов’язково вмикати лише давно знайомі композиції. Цей день може стати нагодою навмисно піти трохи далі власного плейлиста.
• Послухати старий запис кобзаря.
• Знайти симфонію Бориса Лятошинського.
• Увімкнути «Щедрика» у виконанні хору, а потім — його сучасну електронну версію.
• Послухати український рок 1990-х.
• Знайти молодого виконавця, про якого ще не пишуть великі медіа.
• Сходити на концерт місцевого гурту.
• Купити альбом українського музиканта або підтримати його на стримінговому сервісі.

Достатньо натиснути Play.

Українська музика століттями існувала в умовах, які складно назвати сприятливими.

Вона втрачала виконавців, архіви та інституції. Її авторів переслідували, а твори забували або привласнювали. Проте мелодії продовжували переходити від людини до людини.

Іноді для цього була потрібна бандура. Іноді — хор. Іноді — касета, записана з магнітофона на магнітофон.

Сьогодні достатньо смартфона.

Формати змінюються, але сам механізм залишається майже тим самим: хтось створює музику, інший її чує — і вирішує передати далі.

Саме тому День української музики — це день величезної звукової історії країни, яка досі пишеться.