День пам’яті жертв Бабиного Яру
Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров народи України. Адже, хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.
Більше 80 років минуло з початку розстрілів нацистами мирного населення у Бабиному Яру.
За два дні у вересні 1941 року на околиці Києва розстріляли понад 30 тисяч євреїв. Це була одна з найбільших масових акцій знищення мирного населення під час Другої світової війни.
Бабин Яр був обраний німецьким командуванням через наявність там ровів і ярів. Це полегшувало завдання катам: їм не довелося рити глибокі могили для тисяч трупів. Крім того, місце було досить віддалене від центру міста: там легко було сховатися від допитливих, та й пострілів було не чутно.
Це був не просто розстріл. Це був конвеєр. Людей, які кричали від жаху, вбивали пострілами в потилицю упродовж декількох годин поспіль. Тільки за перший день було розстріляно понад 20 тисяч людей. Одна група німців відповідала безпосередньо за розстріл, інша - складала трупи, третя - сортувала цінні речі, четверта - стерегла тих, хто чекав своєї "черги"...
Бабин Яр-урочище у північно-західній частині Києва, між районами Лук‘янівка та Сирець.
Бабин Яр став всесвітньо відомім завдяки масовим розстрілам громадського населення, що проводились окупаційними військами у 1941 р.
До сучасної забудови тут знаходився один з найбільших у Києві ярів – довжина близько 2,5 км, глибина більше 50 м. По його дну протікав однойменний струмок, узятий зараз у колектор.
Вперше згадується під сучасною назвою у 1401 р., коли власниця («баба») шинку, що знаходився тут, продала ці землі домініканському монастирю. У XV — XVIII ст. також зустрічалися назви «Шалена Баба» і «Бісова Баба».
У 1869 р. поблизу Бабиного Яру був відкритий літній військовий табір — «Сирецький військовий табір». У 1895 р. на його території була відкрита так звана Дивізіонна церква, знищена після революції. На місці цієї церкви пізніше знаходились ворота Сирецького концентраційного табору.
У 1870 р. територія, що прилягала до Бабиного Яру з півдня, була використана під будівництво Лук'янівського громадського кладовища (існує ще Лук'янівське військове кладовище). У 1934—1940 р.-р. на ньому ховали розстріляних НКВС діячів української культури, священників, партійних діячів, та інших неугодних радянському режиму.
У 1891—1894 р.-р. біля Бабиного Яру було створено Нове єврейське кладовище (з ділянкою для караїмів). Воно було закрите у 1937 та знищене під час Другої Світової війни. Залишився тільки невеликий фрагмент кладовища та контора.
У період окупації Києва німецькими військами Бабин Яр був місцем масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно з офіційними даними загинуло понад сто тисяч осіб — військовополонених, євреїв, циган, комуністів, підпільників, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, партизанів, націоналістів, заручників... Всіх, хто вважався «ворогом Третього рейху».
Жертвами Бабиного Яру були наші громадяни. Нацисти прагнули звільнити територію України для майбутнього переселення сюди німців. Для цього вони вчинили криваву розправу над мирними жителями, партійними, радянськими, комсомольськими працівниками. Їхніми співучасниками були буржуазні націоналісти та різні антирадянські елементи.
Євреї були головним об’єктом нацистського терору, як за характером переслідувань, так і за чисельністю. Масове знищення євреїв у Бабиному Яру здійснювалося за масової підтримки з боку неєврейського населення
Упродовж трьох років окупації гестапо винищувало в Києві український актив. У цьому німцям допомагали більшовицькі агенти, чорносотенці та фольксдойче
24 вересня на Хрещатику силами НКВС були підірвані будинки, в яких розташувались представники окупаційної адміністрації. Вибухи та пожежі продовжувалися у наступні дні, було знищено близько 940 найбільших житлових та адміністративних споруд. У звіті представника імперського міністерства окупованих східних територій від 5 жовтня 1941 р. йшлося, що пожежа розповсюдилась на площу 2 тисячі кв. м, без даху залишилось десь 50 тис. осіб. Це було використано окупантами, як привід для знищення єврейського населення
У неділю 26 вересня 1941 р. газета "Українське слово" вмістила велику статтю німецького військового кореспондента Віллі Елерса під назвою "Київ зберіг своє українське обличчя". Серед вражень від Києва були й такі рядки:
"Взагалі всі багаті жиди повтікали й полишили сотні тисяч своїх одноплемінників. Вони ходять тепер як духи по вулицях і стараються вичитати на наших лицях, чи буде для них яке милосердя". Того ж дня по місту було розклеєно оголошення:
"Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника – Доктерівській (коло кладовищ). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню буде розстріляний.
Хто займе жидівське мешкання або пограбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний".
Більшість з тих, хто прийшов, були жінки, діти та люди похилого віку. Крім євреїв були представники інших народів з інтернаціональних сімей.
У кінці вулиці був обладнаний пропускний пункт, за яким знаходилась прихована канцелярія. По черзі за пропускний пункт заводили 30-40 осіб, де у них відбирали речі та примушували роздягатися. Потім поліцаї за допомогою дубівок заганяли людей у проходи у валу на краю яру глибиною 20-25 метрів. На протилежному боці знаходився кулеметник. Постріли приглушувалися музикою та шумом літака, котрий кружляв над яром. Після того, як рівчак заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.
За два дні 29-30 вересня 1941 р. зондеркоманда 4-А під командуванням СС-штандартенфюрера Пауля Блобеля (яка входила до складу айнзатцгрупи Ц під командуванням д-ра Отто Раша) за участі частин вермахту (6-ї армії), Київського куреня української допоміжної поліції під командуванням П. Захвалинського та 1200 козаків Буковинського куреня розстріляли у цьому яру 33 771 осіб — майже усе єврейське населення Києва.
Подальші розстріли євреїв пройшли 1, 2, 8 та 11 жовтня 1941 р., за цей час було розстріляно близько 17 000 євреїв. Масові страти продовжувалися до німецького відступу з Києва. 10 січня 1942 р. було розстріляно близько 100 матросів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. Серед інших, у 1941—1943 р.-р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 член ОУН-Мельника, серед яких українська поетеса Олена Теліга
Крім того, Бабин Яр став місцем розстрілу п‘яти циганських таборів. За різними підрахунками, у Бабиному Яру у 1941—1943 р.-р. було розстріляно від 70 000 до 200 000 осіб
Ці цифри не вкладаються в голові. Особливо важко уявити розповіді тих, хто вижив. А такі були, хоч і було їх надзвичайно мало. Розповідали, що розстрілювали з ранку до вечора. Вночі німці лягали спати, а засуджених на смерть заганяли в пусті гаражі. Вранці знову починали розправу. Людей роздягали догола і на машинах вивозили їх речі. Кожні 5 хвилин відходила нова машина. Трупи скидали в яр, а ввечері динамітом підривали його, щоб засипати землею мертвих і недобитих. Весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом – близько 20 км довжини – з високою електричною напругою, мабуть, щоб ніхто чудом виживши не змогли вибратися звідси. Але це не все. В історії не могли загубитися низки фактів, кожний з яких вражає.
Це, наприклад, такі факти, що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 євреїв-в'язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках.
Справді, весь цей жах не можна уявити. Люди вбивали людей. Вбивали не просто так, а ніби смакуючи кожну смерть, отримуючи з цього якесь нелюдське задоволення.
Очевидці згадують, що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра.
На жаль, на цьому вбивства в Бабиному Яру не припинилися.
Масові розстріли у Бабиному Ярі та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року – трьох футболістів київського "Динамо": Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка, що дало привід для створення після війни легенди про так званий "матч смерті". У 1941-1943 роках у Бабиному Ярі було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком.
В різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі – приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч чоловік.
Відступаючи від Києва і намагаючись приховати сліди злочинів, окупанти у серпні – вересні 1943 р. частково знищили табір, вирили та спалили на відкритих «печах» десятки тисяч трупів, кістки перемелювалися на привезених з Німеччини машинах, попіл був розвіяний по околицях Бабиного Яру.
У ніч на 29 вересня 1943 р. у Бабиному Яру виникло повстання зайнятих на роботах біля печей 329 в‘язнів-смертників, з яких врятувалося 18 осіб, останні 311 були розстріляні. Врятовані в‘язні виступили свідками намагань німців приховати факт масового розстрілу.
Усього за час окупації в Бабиному Яру розстріляно й знищено в "душогубках" понад 50 тис. громадян єврейської національності. Відомі факти рятування киянами від загибелі людей єврейс. національності. По війні понад півсотні рятівників удостоєні почесного звання "Праведники Бабиного Яру".
Кожна сторінка трагедії має привернути увагу до окремого аспекту пам’яті щодо Бабиного Яру і додатково змусити нас задуматися над ширшим колом питань про історичну пам’ять .
У літопису глобальної єврейської Катастрофи саме з Бабиним Яром пов'язують початок Голокосту в Європі.
Понад вісім мільйонів жертв - така трагічна статистика небаченого експерименту над народами, ім'я котрому - Голокост.
Бабин Яр – це страшний символ Голокосту на нашій українській землі. Ми не можемо позбутись його, але можемо перемогти гідним ушануванням пам’яті всіх жертв, усіх загиблих. Питання історичної справедливості дуже гостре. Ми несемо відповідальність перед усіма минулими і всіма майбутніми поколіннями за історичну справедливість Історична справедливість та історична пам’ять, без яких не може розвиватися людство, для України дійсно є дуже важливими. Це є подією світового масштабу, щоб іще раз наголосити, що подібні трагедії не мають повторюватися. З іншого боку, це ще раз продемонструє, що Україна є країною толерантності, мирною країною. І це особливо звучить для нас сьогодні, коли, на жаль, на території України триває війна. І ми робимо все для того, щоб на нашу землю прийшов мир, повернулися наші території, щоб перестали гинути наші гер