День української писемності та мови
9 листопада в Україні традиційно відзначають День української писемності та мови
Короткі відомості з історії української писемності
Українська мова належить до старописемних мов. Вона є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом століть
Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. ч. То невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Можна з певністю твердити, що свою писемність мали вже племена Трипільської і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубинецької та Черняхівської культур.
Висловлюються припущення, що писемність І тис. н. ч. на території України мала кілька варіантів. Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як "сарматські знаки".
Історія кожної мови вивчається у нерозривному зв'язку з історією народу, який є її носієм і творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов'язана з історією українського народу.
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) тощо.
Українська писемність починається з XI ст. Виникнення українського письма учені пов’язують зі створенням на основі грецького алфавіту в IX ст. нашої ери слов’янського кириличного, або кирилиці, названого на честь його творця — просвітителя Кирила.
Кириличним письмом користувалися в Київській Русі, а потім у староукраїнській,
старобілоруській і староросійській писемностях, які пізніше зазнавали змін, що від
бивали звукові особливості кожної мови. Староукраїнська писемність формувалася на
основі загальноруських писемних традицій та особливостей живих говорів українського народу. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці, зберігала майже всі знаки давньоруського письма.
Найдавнішим типом українського письма був устав — різновид кириличного, що
з’явився у слов’янській писемності на основі візантійського літургійного (уніціаль-
ного) письма; із XIV ст. поширюється півустав,- а з кінця XIV — початку XV ст.
з’явився скоропис, який досяг найбільшого розвитку із XVII ст.
Книгодрукування в Україні з кінця XVI і до початку XVIII ст. здійснювалося
традиційним кириличним півуставом. Реформа алфавіту і графіки в Росії 1708—
1710 рр. зумовила зміни в накресленні літер гражданським шрифтам (кириличне
письмо в традиційній графіці було збережено для перекладної літератури). Усунуто
літери лі і А (які позначали носові голосні), літери *ь, ь, які позначали короткі голосні
е, о та ін., що не відповідали звуковій системі староукраїнської мови.
Протягом XIX ст. було уведено літери, які збереглися і в сучасному правописі.
Хоча ні в Східній, ні в Західній Україні у ХУІП-ХІХ ст. єдиних форм використання
української азбуки і загальноприйнятого правопису не було.
Із зняттям царською Росією заборони українського друкованого слова в 1905 р.
український алфавіт і графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді. У радян
ський період у правописі панувала тенденція до зближення українських написань із
написаннями російською мовою (зокрема, було вилучено літеру г).
У 1960 році спеціальна правописна комісія удосконалює український правопис,
внісши деякі зміни у вживання розділових знаків, написання слів окремо, разом і
через дефіс.
За понад тридцять років мова зазнала певних змін: з’явилися нові слова, тривав
процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги орфографії
висувала перекладацька практика.
Цікаві факти про виникнення і розвиток української мови та писемності
Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Русі з Візантією, в яких містяться вказівки на те, щоб обидві держави розв’язувати різні спірні питання „не тільки на словах, а й письмово”. За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці Русі пред’являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.
Значний розвиток писемності пов’язано з християнством. Після введення на Русі християнства кирилиця, винайдена Кирилом і Мефодієм, поступово витіснила стару писемність.
На основі кирилиці відбувався подальший розвиток писемності й формувалася давньоруська писемно-літературна мова.
М. Грушевський писав: “ ... з християнством з Греції та Болгарії прийшла до нас наука, освіта, книги ... З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо слов’янське...”
На стіні Софії Київської виявлено азбуку, яка складалася з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських - б, ж, ш, щ.
Писемність поширювалася і серед простого люду.
Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників - цеглинах, хрестах, іконах, мечах, на стінах будівель і церков.
Понад 300 написів різного часу відкрито в Софії Київській і серед них один із найраніших — запис про смерть Ярослава Мудрого 1054 р. Українські грамоти, писані на березовій корі, відкрито в Звенигородці, які разом з відомими берестяними грамотами Новгорода є важливим джерелом вивчення писемності на Русі.
Книгописання
Книги писали чорнилами, виготовленими з дубової або вільхової кори, квасного меду тощо. Великі літери на початку рядка малювали великими червоними фарбами.
Сторінки книжок виготовляли з пергаменту, які прикрашали орнаментами.
Готову книжку оправляли в дошки, вкриті шкірою або срібним окладом, на якому власник писав своє ім’я. Така книжка коштувала дуже дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а ціле село купив за 50 гривень. Книгу високо цінували на Русі. Її вважали поводирем ужитті.
“Окраса для вояка — зброя, для корабля — вітрила, а для праведника — читання книг”, — писав літописець.
Книжна мудрість була у великій пошані.
Ярослав Мудрий зібрав велику бібліотеку — понад 500 книжок, яку зберігав у Софійському соборі, сліди її ми шукаємо й досі. Одні дослідники вважають, що бібліотека загинула під час монгольської навали, інші — що вона розійшлася між різними книжковими зібраннями по смерті Ярослава, треті — що вона зберігається в невідомому місці, четверті — що вона згоріла під час пожежі у XVII ст.
При бібліотеках були спеціальні майстерні, де переписували або перекладали з іноземних мов книги як церковні, так і філософські, юридичні, історичні тощо.
Із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь Іларіона “Слово про закон і благодать”, “Повчання дітям” Володимира Мономахата інші.
Найдавнішою книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, писане в Києві 1056-1057 pp. та “Ізборник Святослава” 1075 р.
Волинський князь Володимир Васильович сам переписував книги, робив для них дорогоцінні оправи й розсилав різним церквам як подарунок.
За підрахунками вчених, в XI—XIIІ ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг кількох сотень найменувань. Були це переважно церковні та богословські книги, перекладені з грецької мови.
Літописання
Літописи - це звід у хронологічній послідовності (“за літами”) коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події, це перші письмові твори у Київській Русі про історичні події і ставлення до них.
У монастирях ченці вели літописи. Найвідоміший із них “Повість временних літ”, укладений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором у 1113 р. Охоплює події від найдавніших часів до XII ст.
“Повість временних літ” — велика історична праця, в якій подано зв’язний виклад історії Русі. Вона просякнута ідеєю міцної, об’єднаної держави.